Intergalactic Memorial Carnival for DAVID GRAEBER
Девід Гребер був кішкою, яка мала дев’ять життів, і в кожному житті була сотня друзів. Щойно хтось знайомився з ним особисто, у твітері, чи після прочитання його книжок, виникало відчуття, що ти знав його завжди, що Девід став твоїм другом і навіть рідним.
Зі мною це трапилось 14 років тому. Я мешкала у Нью-Йорку і одного разу ввімкнула телешоу Чарлі Роуза, де був гостем Девід.
Я не повірила власним очам: розумна, весела та радикальна людина у американському телевізорі! Це було неймовірно. Девід здавався таким близьким, що й терміново написала йому листа: «Вітаю, мене звати Ніка, чи можна взяти у вас інтерв’ю для російської преси?». Виявилося, що Девід живе по сусідству, у Нижньому Мангеттені. Ми одразу зустрілися та стали друзями назавжди. Ми обговорювали найрізноманітніші речі: Радянський Союз, божевільні наукові експерименти, серіал «Зоряний шлях». Він надсилав мені чернетки його книги «5000 років боргу».
Девід міг товаришувати з людьми, які б ніколи не зустрілися один з одним у реальному житті – мешканці Портобелло-роуд, інтернет-блогери, професори університетів, нелегальні мігранти, декілька поколінь активістів, рок-музиканти, студенти.
Вони нібито очікували на те, що Девід з’явиться в їхньому житті та стане його частиною – так, ніби в нього було 50 000 братів та сестер, а також 200 000 найкращих друзів. Я впевнена, що Девід був щасливий відчувати цю близькість, пишався нею.
Останніми днями до мене надійшло безліч листів від людей и організацій з усього світу, які хочуть вшанувати пам’ять Девіда Гребера. Ці люди близькі до нього з різних боків: вчені, революціонери, сусіди, його улюблені курдські борці за свободу, шкільні друзі, студенти та щедрі помічники. І я весь час думала про те, як організувати демократичний похорон, у якому змогли б взяти участь усі, хто відчуває свою близькість до Девіда? Як влаштувати подію, які об’єднає нас не навколо жалоби та смерті, але навколо солідарності та майбутнього?
Я впевнена, похорон Девіда не має бути сумним. Йдеться не про минуле, а про майбутнє: веселе, загадкове та вільне. Сміятися в очі смерті – це найпрактичніша поведінка у жахливих ситуаціях. Ми всі знаємо, що Девід полюбляв шуткувати, і навіть його останні слова були жартом. Я впевнена, що йому б не сподобалися довгі промови, чорні костюми та вузьке коло близьких друзів на похороні.
Саме тому я уявляю собі похорон Девіда як простір, у якому кожен мав би змогу відчути себе разом з ним у людській близькості, що він її так легко створював за життя.
Девід помер у Венеції. Ми багато разів їздили до Венеції. Девід полюбляв вбиратися, і привозив до дому венеціанські маски й костюми. Він говорив про те, що венеціанський карнавал, який наразі перетворився на туристично-комерційне пекло, спочатку являв собою політичний простір радикальної демократії. Під час венеціанського карнавалу не було ані чорних, ані білих, ані старих, ані молодих, ані гарних, ані потворних, ані бідних, ані багатих. На деякий час всі перетворювалися на маски.
Я уявила похорон Девіда як карнавал, як простір спільної пам’яті, до якого може долучитися кожний. Кожен, хто забажає вшанувати його пам’ять, може перевдягнутися, змайструвати собі маску і приєднатися до нас. Хто захоче проголосити промову, матиме можливість зробити це за допомогою відкритого мікрофону. В даному випадку можна використати досвід Оккупая у парку Цукотті: фасілітатори замість медіаторів і право висловитися для всіх, а не для кола обраних осіб. Оскільки не всі з нас можуть опинитися у одному місці, ми плануємо проводити меморіальні карнавали пам’яті Девіда Гребера у різних точках земної кулі. Ми хотіли б координувати карнавали через спільний стрім, аби ті, хто не може приєднатися до заходів особисто, отримали можливість долучитися до них за допомогою Zoom.
Ми – це група митців, активістів та друзів Девіда.
Переклад Андрія Манчука